“Mortality” Крістофера Хітченса
«Хвороба не робить тебе іншою людиною і не заважає сваритися з дружиною»
За останні роки в світовій літературі з’явився не один десяток книжок на тему «як я помирав» або «як хвороба змінила моє життя». Пишуться і видаються вони переважно для таких само хворих чи приречених і мета у них – надихнути на подальшу боротьбу, донести, що хвороби даються не за щось, а для чогось, пробудити в людях віру (неважливо у що чи в кого) тощо. Є також категорія авторів, які, розповідаючи власні трагічні перипетії, певною мірою упиваються власними стражданнями (особливо за сприятливих обставин фіналу), немов хваляться зі сторінок автобіографій своїми перемогами – і, безумовно, мають на це право, — показують тим самим свою вищість, демонструють силу, стають такими собі надлюдьми.
Серед читачів подібних текстів переважно або такі ж хворі, які шукають рушійної сили для подальшої боротьби, ідейних натхненників, героїв, або ж просто ті, хто любить різноманітні «страшилки» з інтимними подробицями помирання і розкладання. О, є ще третя категорія – релігійні проповідники та містичні практики різних формацій, для котрих подібні історії служать чудовими прикладами у підтвердження існування богів/вищих сил/диявола/нагороди/покарань (потрібне підкреслити).
Якщо ви відноситесь до котроїсь з вищезазначених категорій читачів, тоді навряд остання (в прямому сенсі) книга американського публіциста Крістофера Хітченса стане вам в пригоді. Хто знайомий з попередньою творчістю автора по його книгам та роботі для культових світових і американських видань (Vanity Fair, New Statesman, Harper’s, Slate, New York Times Review), тому не потрібні зайві пояснення. Власне, для тих, хто дізнався про Хітченса зовсім нещодавно і призначений цей опус.
Крістофер Хітченс був не лише одним з найяскравіших інтелектуалів, полемістів й ораторів сучасності. Він став символом нашого часу, прекрасним прикладом постмодерної людини – яка все піддає аналізу, сумнівам, критиці, для якої найбільшою цінністю є життя, унікальність й неповторність індивідуума. Його репортажі, статті, публічні виступи завжди ставали предметом широкого обговорення й полеміки, він неодноразово зазнавав осуду за свої висловлювання і позиції (підтримав війну в Іраку, осуджував діяльність матері Терези, був затятим атеїстом, не виявляв політкоректності тощо).
Книга «Mortality», що в російськомовному виданні називається «Последние 100 дней» не про те, як хвороба змінює вас як особистість, не про те, як знайти віру і сенс життя, не про те навіть, як побороти хворобу. Книга про те, як жити в хворобі. Вона написана людиною, яка любила життя і прагнула до останнього залишитись в ньому. І яка залишалася в житті до останньої секунди.
Коли Хітченс писав репортажі, він дуже часто намагався випробувати на собі явище чи річ, котрі він описував. Так наприклад, одного разу, збираючи матеріал для статті про тортури в американських військових, він спробував на собі процедуру «притоплення». І повністю описав отримані посекундно відчуття у своїй статті.
Коли читаєш «Мortality», виникає відчуття, що це черговий репортаж Хітченса – просто цього разу він вирішив випробувати на собі як це – бути раковим хворим. На сторінках цієї книги ви не знайдете ані скигління, ані містичних «просвітлінь», ані проповідування. Ви не знайдете тут каяття чи розчарування власним життям – тільки невсипний жвавий розум дослідника, тільки безперервне іронізування над власною ситуацією, тільки незламне слідування власним принципам. Хітченс висміює усі нетрадиційні способи лікування в тому числі й кріозаморозку; як переконаний атеїст іронізує над цілющими силами молитов; щиро дивується, чому рак вивищений над іншими страшними чи зовсім невиліковними хворобами; обурюється «середньовічному» законодавству, яке з естетичних міркувань забороняє експерименти з клонування та дослідження стовбурових клітин тощо. Єдиний раз ми побачимо автора знесиленим від болю – і навіть тоді він, полемізуючи з ніцшеанською концепцією, робить для себе відкриття, що «те, що нас не вбиває, не робить нас сильнішими, воно робить нас слабшими». І з якогось моменту «людина хоче не померти з гідністю, а просто померти».
Диво Хітченса як людини полягало в тому, що дійшовши такого висновку і позбавлений ілюзій щодо власного майбутнього, він все одно продовжував жити – тим повним життям, яке могло у нього бути в тому становищі. І ділитись любов’ю з усіма, хто його оточував – родиною, друзями, читачами. Тому його смерть все одно стала несподіваною, неочікуваною.
Ці написані в лікарняній палаті останні сторінки життя не залишають по собі відчуття страху, сорому, провини чи невротичного пошуку. Вони служать чудовою ілюстрацією того, яким розмаїтим і непередбачуваним є людське життя – не «до» і «після», а постійно — «під час».
Рецензію підготовано галереєю-книгарнею «Чорна Ящірка»
Дніпропетровськ, Червона площа 3
Дата публикации: 22.06.2013
